EnglishFrenchGermanLithuanianRussianUkrainian

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ МЕНЕ

Маруся Звіробій
18 лютого… в цей вечір рівно рік тому ми з мамою перестали бути волонтерами і вклинились в процес оборони як бійці.

До 18 лютого ми були просто свідомими українками і, як всі наші неймовірні жінки, моталися на Майдан з допомогою, з продуктами, дровами, теплими речами, аби допомогти вистояти нашим хлопцям.
Я той страшний для України вечір пам’ятаю в подробицях, бо більшого стресу в мене не було в житті.
Лежала дуже хвора, по вухи накрита жорстким грипом, мама зве терміново до телевізора і в мене холоне серце від побаченого. Ті бої то була остання крапля терпіння і перший крок на шляху перетворення жінки на бійця.

Знайомий помчав забирати поранених з Майдану і я одразу запропонувала їх розмістити в себе, але живу я за містом, одеська траса на шляху від мене до Майдану була перекрита, чи товариш з друзями потраплять взагалі на Майдан і чи зможуть потім вивезти з міста поранених і ще й півгодини добиратися… В майданівських соціальних групах я розмістила прохання залишити контакти тим, хто з Києва може в себе прийняти поранених, тоді б мої друзі до них доставляли поранених по Києву, так швидше і логічніше. Адже поранених майданівців тоді з лікарень міліція забирала в важкому стані прямо до відділків. І коли я натисла під моїм оголошенням “Відправити” тоді назовсім змінилося моє життя.
З тієї ж секунди нам телефонував УВЕСЬ КИЇВ!

Мама в окулярах та ночнушці прийняла пост координатора доки я швиденько зробила групу вконтакті “Допомога пораненим Майдану” (https://vk.com/poraneni) і там вже було більше можливостів лишити свою допомогу, бо телефон розривався і багато хто просто не могли дозвонитись. За одну добу в групу набилась та кількість людей що там зараз, 3000 з хвостиком. це був тодішній київський актив.

За кілька діб в нас вже було біля двох десятків адмінів-координаторів з усієї України. Це була дуже активна координація дій між тими, хто поранений, тими, хто є лікарем, хто може забрати поранених до себе але нема на чому, хто не може забрати до себе але може доправити поранених або доправити на барикади ліки. Увесь актив групи майже не спав кілька днів, до самої перемоги.
Я хочу подякувати усім хто тоді не міг бути на місці і не лишився байдужим. Трохи життів ми тоді врятували оперативною роботою, нам вже на наступний день телефонували з подяками. Нема нічого неможливого, коли є бажання боронити. Завжди є варіанти, як вплинути на перебіг подій.

Вчора перемотала групу “Допомога пораненим Майдану” аж до початку її створення і читаючи ті пости, знову переживала і відчула почуття тривоги, якого в мене вже давно нема.
Зараз не відчуття тривоги рухає, зараз зовсім інші емоції: злість, впертість, натхнення командою та гордість за бійців, а від цього впевненість в перемозі.
Зараз нікуди не оглядаючись маю тільки одну мету – кордони потрібно відновити. Україну потрібно відвоювати, принципово! На зло не лише ворогам, на зло тим хохлам, хто в це не вірив і не вірить зараз. Я завжди підтримаю того, хто завтра, після повернення Донбасу, піде відвойовувати Крим! Поки що такі заяви тільки від Яроша чую. Дуже жаль. Я б хотіла щоб політики пам’ятали що вони заборгували народу України купу земель і зобов’язані очистити свою совість перед майбутніми поколіннями та повернути наші землі. Або ж я скільки житиму, стільки буду кожного поіменно клясти у своїх книжках, аби наші правнуки знали прізвища кожного клятого зрадника-політика, через якого загинуло стільки наших людей, через якого стільки наших класних бійців української армії було принижено наказами не оборонятись, не наступати, дотримуватись мирних угод з убивцями.

До сьогодні я пройшла якийсь неймовірний шлях за надзвичайно короткий термін, лише за рік. Від спокійного життя приватного українського підприємця відірвалася, злізла з дивану пасивного критика наглядача за подіями та відвезла перші продукти на Майдан. Відчула волонтерські терни, коли відвозила чи відправляла допомогу нашим збройним силам на передову вже в Донбас. Створила з хлопцями полігон під Києвом для вишколу цивільних (https://www.facebook.com/groups/marusinpoligon/). Знайшла купу однодумців у Правому Секторі та отримала від побратимів довіру на створення добровольчого батальйону в Київській області (https://www.facebook.com/groups/marusin11bat/).
Незважаючи на все, якщо признатися чесно, я лишаюся такою ж незадоволеною результатами своєї діяльності як і на початку, коли довго не бачу змін на краще в країні, мені здається що я недопрацьовую і так само маю дуже серйозні плани розвитку в питанні повернути українським дітям те, що належало їм завжди. Я відповідальна мама, і усе покладу аби наші дівчата ходили в платтячках з квітами, а не в камуфляжі зі зброєю. Бо ж я наших дівчат знаю з Майдану, як тільки якась небезпека, вони махнуться на зброю не глядячи і полізуть в саме пекло за пораненими.

Ця війна може дійсно затягнутись, якщо хочете знати, хто в цьому винен, я скажу – кожен хто дивиться зі свого дивану новини та каже “а що ж ви не на передовій”, “ви все робите неправильно”, “до нас війна не дійде”, “а чого воювать коли зверху усі зрадники” “Я зайнятий, мені картоплю садити!” – кацапам скоро будеш картоплю садити, раб! Якщо тільки вони градами не рознесуть вщент твого города. Бо в нас такі приклади вже є.

Не знаю хто там зверху і які в них наміри, хай ідуть в дупу і вони, і ті, кому нема чого робити, окрім як в теплій домівці далеко від фронту фантазувати на теми масонства, зрадництва і прочої лабуди. Я бачу зсередини іншу ситуацію – нашу історію з Майдану творять ті громадяни, що стоять в морози та в спеку за свою державу.
В кожного громадянина має бути відповідальність не лише за свою родину але й за свою територію бо вона належить нашим дітям. Треба ЛИШЕ ЗЛІЗТИ З ДИВАНУ КРИТИКА ТА ГЛЯДАЧА і намагатися знаходити час, щоб активно протидіяти ворогу разом з хлопцями, які щодня за вас ризикують власним життям! Навіть як шо ти дєвачка з грипом у ночнушці… я впевнена… маючи бажання, ти придумаєш, як стати міцною ланкою в ланцюжку що приведе тебе до майбутнього, де твої онуки питатимуть: “А як ви перемогли такого сильного ворога?” І ти почнеш з гордістю розказувати за побратимів, і тобі не буде соромно за себе.

Кожного, хто став на захист усіх українців чекає вічна шана і вічна пам’ять. Доки існуватиме Україна, доки існуватимуть українці – назавжди для нас лишаться героями і наша Небесна Сотня і кожен воїн сьогодення,

Як казав мільйонний Майдан – Слава Україні!

PS
Дякую Богу за моїх полігонців, за моїх бійців, за наших волонтерів і за мого неймовірного чоловіка. Мабуть я шось добре зробила на тому Майдані, що Ти мені дав так багато.

Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 4 =

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>